0.3 Постать та іпостасі митця: романтичне в постмодернізмі  (Page 4/5)

У романах Дж. Барта авторство – це важлива функція оповідача. Він виступає водночас як автор і своєї життєвої історії, і свого тексту, тобто реалізується постмодерністська концепція текстуальності буття. Твори структуруються за допомогою внутрішньотекстових авторів-оповідачів – Шахерезади, Персея, Беллерофонта в «Химері», усіх персонажів-авторів листів у «ПИСЬМЕНАХ», численних авторів разом із двома головними в «Припливних сказаннях». Отже, позиція автора в постмодернізмі визначається створенням не свого двійника-оповідача, а автора свого тексту.

Таке зумисне введення автора в текст пов’язане також із постмодерністським розумінням літератури як першореальності, існування якої забезпечується в концепції життєтворчості – одночасного творення та проживання історії, поєднання в одній особі автора поза текстом та всередині нього. Саме в романтизмі, у «Повісті про пригоди Артура Гордона Піма» Едгара По містяться джерела відомої формули Дж. Барта про взаємозалежність життя та оповіді: «Це не оповідь про наше життя, це наше життя – оповідь». Указуючи на недосконалість твору Е. По, на відсутність міфологічного значення (ініціації), численні фактичні розбіжності, «нереалістичність» психології характерів («Психологізм тоне в першому розділі разом з «Аріелем» [5, 152]) та реалізму, який заміщується неймовірностями готичних пригод, відсутність тематичного центру та морально-драматичної основи (що викладено у статті ««Далі на південь»: Декілька зауважень щодо «Піма» По», уміщеній у збірці «П’ятниці тривають»), Дж. Барт через посередництво Сюзанни із «Творчої відпустки» визначає основну для себе ідею «Піма» – про зворотну залежність між життєвим актом та оповідальним, про можливість продовження існування після зникнення оповідача. Сюзанна каже: «Суть моєї оповіді в тому, що суть оповіді По зводиться до того, що суть оповіді Піма можна передати словами: «Не кінець подорожі призводить до переривання письма, а переривання письма зумовлює закінчення подорожі»» [7, 365]. Дж. Барт нібито повертається до посилань своїх перших двох романів, в яких існування отримує сенс та форму через оповідь, через артикуляцію та естетичне оформлення життєвого досвіду. Проте в концепції життєтворчості існує не послідовність, а одночасність: життя не випереджає оповідь, а проживається разом із нею. Тоді автор та персонажі співтворять текст, вони однаково відповідальні за нього і перебувають водночас усередині тексту і поза ним. Тобто персонажі – це й є автор, життя та оповідь створюють цілісність життя-оповіді, що постійно обертається навколо себе, не маючи ані початку, ані кінця.

Художній світ як першореальність слугує тією романтичною екзотикою, куди занурюється автор, але не тікаючи від реальності, а вводячи її в художній простір. У «Творчій відпустці» «літературні персонажі-оповідачі-автори» мають «реальних» двійників-близнюків, які проживають своє життя, стикаючись із реальними суспільними проблемами, серед яких – діяльність ЦРУ, банди ґвалтівників, участь у бойових діях, утримання ресторану тощо. Мотив двійництва закладений також у постаті автора-протагоніста з обраною ним формою нарації від другої особи множини, що вказує на цілісність, яка формується з множини чоловічого та жіночого начал і в якій поєднується науково обґрунтований підхід до літературної творчості з натхненням, а також із уже згадуваних раціоналізму та інтуїції.