0.3 Постать та іпостасі митця: романтичне в постмодернізмі  (Page 5/5)

У зв’язку з авторською позицією важливою стає роль читача. Як уже зазначалося, у романтизмі функцію налагоджування комунікативного каналу між автором та читачем виконує оповідач. У постмодернізмі яскраво виражена недовіра до референційності слова та усвідомлення риторичної природи мови не в змозі забезпечити адекватну комунікацію між автором і реципієнтом історії. Тому відповідальність за сенс твору перекладається на читача. Значення розсіюється на безліч можливих сприймаючих свідомостей. Читач перетворюється на співавтора, урівнюється з автором у правах. Візуалізація такого роду стосунків відбувається в «Химері» Дж. Барта, де процес оповіді ототожнюється з актом кохання, в якому сексуальна сумісність чоловіка та жінки служить запорукою отримання задоволення і суперечить традиційному сприйняттю соціальних ролей «господаря» та «підкореного». Дж. Барт випробовує дві протилежні ситуації розказування: під загрозою смерті Шахерезада розповідає історії Шахріяру, і під загрозою кастрації Шах Заман розповідає свою історію Дунязаді. Ролі «чоловік – жінка», «автор – читач» взаємозамінювані, постійною залишається лише любов, і любов до слова зокрема.

Але позиція автора щодо читача не така однозначна в постмодернізмі. З одного боку, в умовах послаблення уваги до письмового слова автор намагається привернути увагу читача різними засобами, грою з легко пізнаваними образами, мотивами, інтригуючими сюжетами, усталеними жанрами, з самою мовою. З другого – попри всі звинувачення в академічності, ускладненості текстів, в їхній недоступності для пересічного читача, постмодерний автор зберігає свої правила гри, не обмежує себе масовим чтивом (чи не романтичне це бажання – відсторонитися від натовпу?), не проектує свій твір на певного читача, а намагається (невиправний ідеаліст), як одного разу зазначив У. Еко, виховати свого читача, якою б безнадійною не була ця спроба.

Два типи взаємин між «митцем і юрбою» зображені Дж. Бартом в «Останній подорожі Якогось Моряка». Придворні вірять розповідям Синдбада про величезних птахів і неймовірні пригоди, про гори діамантів, але не сприймають (вважають це не традиційним реалізмом) натуралістичну історію про день народження підлітка у XX столітті, адже вона не містить повчання, не має логічного завершення, надто розтягнута, перенасичена непотрібними деталями про секс, а її сюжет неорганізований і незаплутаний. Цитовані далі слова Якогось Моряка можна трактувати як кредо постмодерного автора, в якому міститься сподівання на розуміння й водночас усвідомлення можливої марності власних зусиль, замкненості у власному колі: «Кожен оповідач розповідає для задоволення своєї публіки. Я був би найбільше радий, якби моя історія порадувала всіх, хто чув її. Коли не так, мені буде достатньо, якщо вона задовольнить господаря цього дому і будь-кого іншого, чиє серце відкрите для неї та для того, хто її розповідає. Коли не так, я буду продовжувати свою розповідь, доки є хоч один слухач, не байдужий мені. Але слухайте, друзі: коли я прокинуся від цього сну Багдада, щоб знову, вимитому водою, опинитися на незнайомому березі наодинці лише з невтомною хвилею, я все ж оповідатиму та переповідатиму про ті шість мандрівок, що принесли мене сюди, адже лише відновлюючи в пам’яті весь прокладений курс, лоцман, що заблукав, може сподіватися, що визначить місце свого перебування» [6, 137–138].

Підсумовуючи, зазначимо: романтичне і постмодерністське мистецтво народжуються в періоди сумнівів, недовіри до раціонального пізнання, скептицизму. А це зумовлює близькість авторської позиції щодо тексту та читача, естетичних принципів, а саме: звернення до сфери ірреального, несвідомого, іронію, гру, домінування авторської уяви над реалістичністю зображення. Основною відмінністю постмодерного автора можна назвати зростання кількості наративних інстанцій та рівнів, іпостасей та ликів автора, що посилює ігрове начало текстів, сприяє їхній відкритості до читача.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Денисова Т. Історія американської літератури XX століття. – К.: Довіра, 2002.

2. Готорн Н. Дом о семи фронтонах. Роман. Новеллы. – Ленинград: Художественная литература, 1975.

3. Зверев Л. Герман Мелвилл // История литературы США. Литература середины XIX века (поздний романтизм). – М.: ИМЛИ РАН, Наследие, 2000. - Т. III. – С. 114–171.

4. Морозова Т. Литература США XIX века: основные тенденции развития // Романтические традиции американской литературы XIX века и современность. – М.: Наука, 1982. – С. 10–26

5. Barth J. Further Fridays: Essays, Lectures, and Other Nonfiction, 1984–94. – Boston&N. Y: Little, Brown&Co, 1995.

6. Barth J. The Last Voyage of Somebody the Sailor. – London, Sydney: Hodder&Stoughton, 1991.

7. Barth J. Sabbatical: A Romance. – Illinois: Dalkey Archive Press, 1996.