0.3 Постать та іпостасі митця: романтичне в постмодернізмі

«Шановні панове... Щиро Ваш». Таке послання зі стертою серединою, принесене у пляшці морськими потоками, отримує хлопчик Амброз Менш, автор і герой збірки «Заблукавши у кімнаті сміху» Джона Барта. Метою його життя стає заповнення лакун у тексті невідомою автора, вписування власного тексту з пізнаваним для сучасності колом у вже існуючий текст літератури. Той загадковий лист із водних глибин виконує функцію налагодження комунікативних каналів між авторами в позачасовому просторі існування літератур або однієї великої Літератури.

Добре відомо, що стан митця в постмодернізмі значною мірою визначався пошуком нових літературних форм, що й зумовило свідомий перегляд наявних наративних моделей, пошуків шляхів до оновлення. У цьому сенсі плідним джерелом для переосмислення постає доба романтизму – і як період становлення національної американської словесності, активного теоретичного формулювання й художнього втілення поетологічних принципів, і як певний стан свідомості, окремі елементи якого іманентні постмодерному світобаченню, серед яких акцентація уяви, звернення до ірраціонального, усвідомлення незавершеності світу та відсутності єдності, універсальності істини, недовіра до авторитетів, роль митця в цьому процесі нового осягнення світу. Безсумнівно, у постмодерністському мистецтві ми спостерігаємо не сліпе наслідування, а варіації на тему романтичної естетики, домінантою яких можна визначити, так би мовити, зростаючу зануреність у сферу літературності, саморефлексію.

Як романтичне, так і постмодерністське мистецтво наполягало на деміургічній функції художника, який налаштований на створення художніх світів на противагу відтворенню, наслідуванню природи. Та якщо в романтизмі така позиція митця пов’язана з органічною теорією мистецтва як аналога творчих сил природи, що в емерсонівському трансценденталізмі формулювало розуміння ролі поета як пророка, вмістилища божественної суті, то постмодерний митець вимушений обстоювати свою креативність у відповідь на заперечення його творчої волі та задуму в «новокритичних» і постструктуралістських атаках на постать автора. Звідси й посилена саморефлексія постмодерністського твору, який розширює можливі іпостасі митця в тексті – від введення наратора як двійника або маски автора, крізь призму стилізації якого розповідається історія, до безпосереднього втручання в текст за посередництва Автора як персонажа. Він виступає як літературне alter ego письменника, що водночас розповідає і проживає текст свого життя. Таку модель можна спостерігати у творах Джона Барта «Заблукавши у кімнаті сміху», «Химера», «ПИСЬМЕНА», «Творча відпустка», «Припливні сказання», у Пола Остера в «Нью-Йоркській трилогії». Дональд Бартельм оприявнює постать художника в «Білосніжці» прямим авторським втручанням в текст з пропозицією до читача відповісти на запитання анкети щодо рецепції твору.