0.3 Постать та іпостасі митця: романтичне в постмодернізмі  (Page 2/5)

Отже, постмодерний автор глибоко полемічний, за його грою з оповідальними інстанціями та множинними образами наче відсувається на задній план романтичне розуміння творчості як засобу інтуїтивного осягнення світу, що походить від епістемологічної непевності, непевності в адекватності значення власного промовляння. Тим часом джерела амбівалентної авторської позиції в постмодернізмі – і як керівника та організатора художніх світів, і як медіума для неусвідомленого, яке може відкритися лише читачеві, – можна завважити вже в романтизмі. І романтичне, і постмодерністське мистецтво постійно балансують на межі ірраціонального, ірреального та логіки, науки. Т. Морозова, наголошуючи на посиленні критики довіри до можливостей людського розуму від раннього до пізнього американського романтизму, констатує: «До повного заперечення справа не доходить ні в кого» [4, 17], а з-поміж властивих Е. По рис вирізняє його схильність до ірраціонального при збереженні віри в розум. Занурення в таємниці буття в арабесках Едгара По уможливлюється завдяки створенню певної атмосфери, «ефекту» для читача, що досягається за допомогою логічно продуманої структури твору. Митець не відкриває істину, він тільки вибудовує свій текст, спрямований на читацьку рецепцію.

Відповідно і постмодерний автор наголошує на свідомій творчій інтенції, невипадковості власного вибору засобів для створення художніх світів. У романі «ПИСЬМЕНА» Джон Барт акцентує свідоме авторське зусилля, подаючи текст як певну схему, де сім літер назви вмонтовані в календар сюжету, в який, своєю чергою, вписане жанрове визначення твору: «стародавній епістолярний роман, написаний сімома фікціональними диваками та оригіналами, кожен з яких уявляє себе реальним».

При цьому в намаганні досягти певного ефекту художник романтичного спрямування керується уявою, фантазією, яка допомагає піднятися від простої правдоподібності до осмислення загальних констант людського буття, свідомості, моралі. В передмові до «Дому на сім фронтонів» Натаніель Готорн пояснює жанротворчу авторську позицію у створенні романтичного роману як таку, що увиразнює важливість авторської уяви як одного з основних елементів творчого процесу, тобто передбачає зображення «правди людських почуттів» за допомогою уяви, вільного створення (на противагу відтворенню) необхідної атмосфери залежно від авторських уподобань, ретельної збалансованості реального (побутового) та чудесного, що становить «лише тонку, ароматну приправу до страви, якою автор пропонує пригоститися поважній публіці» [2, 34]. Обґрунтовуючи закони створення романтичного роману, Н. Готорн доводить право письменника «на певну свободу в доборі матеріалу та описі подій, на яку не наважився б, якби замислив створити реалістичний роман» [2, 33].

Авторська уява, вигадка стає одним із чільних принципів естетики постмодернізму. Переосмислюючи романтичну естетику Н. Готорна, Джон Барт у романі «Творча відпустка» мало не дослівно повторює його ідеї, вписуючи їх у метафору корабля (і тут прочитується прозорий натяк на іншого американського романтика Г. Мелвілла) та відтворюючи в діалозі «подвійного автора» і головних героїв Фенвіка та Сюзанни, які обговорюють необхідність пошуку еквівалента фантастичного в сучасному «чудесному та загадковому» (marvelous and mysterious) для свого майбутнього роману: