0.2 До проблеми періодизації американської літератури xix століття  (Page 7/8)

Цим зумовлена сформована в добу американського ренесансу (5) нова концепція митця . Згідно з егалітарними постулатами пуританства, натхнення чи долучений до божественного джерела доступне для всіх представників соціуму, що переводить будь-яку діяльність, а тим більше художню творчість у площину щонайменше сакрального акту. «Творення, – писав Емерсон. – це доказ присутності божественного начала. Хоч би хто творив, він вже є Богом, і хоч би якими були таланти, якщо людина не творить, чистий потік Божества минає її» 115, т. V. 3411. У художньому вимірі це твердження можна трактувати як оригінальний варіант романтичної експресивності, хоч теологічний аспект типологічно близький до того, що німецькі романтики називали романтичною релігією. Поет у цьому разі перебирає на себе роль натхненного напівбога, який творчістю долучається до Творіння. За Емерсоном, «поет», прибираючи образ проповідника, має виступати «примирювачем (reconciler)» [15, т. ІІІ, 37], бездоганним медіатором натхнення, явленого в досконало твореному слові. Як стверджував Б. Олкотт, «література має бути наслідком продукування Релігії, тобто іншим аспектом спроб людини вдосконалити себе» [12, 89].

Це привело до виразно маніфестованої антропоцентричності літератури американського ренесансу взагалі і романтизму зокрема. При цьому маємо не лише прикметне для антропоцентризму зображення людини в центрі художньо осмислюваного та відтворюваного світу (Емерсон: «Істинна людина – центр усього. Своїм масштабом вона вимірює і тебе, і всіх людей, і всі події»), а й кардинально змінену позицію автора. Він експлікується, по-перше, як суб’єкт – продуцент усіх можливих текстових смислів, і, по-друге, як об’єкт ретельного аналізу, власне, один із персонажів – суб’єктів створеного художнього світу, до якого обов’язково долучається і читач як адресат, комунікація з яким постійно підтримується та контролюється. Тобто маємо підстави говорити про формування оригінальної антропоцентричної парадигми літератури американського романтизму і, зосібна, ренесансу. У межах цієї парадигми відчутної трансформації зазнає і образ романтичного героя, незрідка літературного двійника автора. Стандартизовано виняткова романтична особистість, свідома своєї незвичайності, яка, так чи інакше, протистоїть суспільству – знаннями, пристрастями, скоєнням гріха і т. д., в американському романтизмі прибирає додаткової імплікації образу «нового Адама», який, здобуваючи едемічне знання, пам’ятає про помилки першопредків і сповнений бажання їх уникнути.

Доба американського ренесансу була періодом інтелектуального злету американського суспільства, об’єднаного загальним прагненням до створення виразно національного американського за суттю та формою мистецтва. Це була основна інтенція доби, що збіглася з етнокультурним центризмом романтизму і як системи мислення, і як системи художньої творчості. Романтизм, «який узяв за вихідну основу творчості» «національні художні джерела і традиції» [6, 200], в американському варіанті набув імперативної форми національної ідентичності. Як писав В. Г. Сіммс, «нам треба виконати свою національну місію... і допоможе нам лише піднесене почуття національного». Це був той імператив, що єднав як романтиків, так і далеких від його поетики митців, оскільки предметом їхнього пильного та неослабного інтересу було утвердження унікальності національного характеру, національної ідентичності та достойної її параметрів літератури.