0.2 До проблеми періодизації американської літератури xix століття  (Page 5/8)

Якщо для Ф. Маттіссена американський ренесанс має в історії національної літератури чітко визначені межі – 1850–1855 роки, то американські науковці кінця XX ст. модифікацію категорії пов’язують передовсім з розширенням її хронології. В останні десятиліття дискутуються принаймні три найпопулярніші варіанти. Це обмеження ренесансу 1790–1860-ми роками, умовно кажучи, від війни за незалежність до Громадянської війни [22, 149], або 1830–1860-ми роками, де за початок відліку слугує відмова Емерсона від проповідницької кафедри [20]. У 1980–1990-х роках популярності набула концепція тяглості американського ренесансу, згідно з якою він панував ціле століття, тобто в 1830– 1930 роках. Завершується цей період після виходу з економічної депресії, що спонукала до кардинального переосмислення засад національного життя, а мистецтво, вибухнувши грандіозністю архітектурних комплексів громадських будівель Вашингтона, Чикаго, Нью-Йорка, здавалось, візуально втілило заповідану «батьками-засновниками» ідею створення «нового демократичного порядку» (Т. Джефферсон). Тому-то американський модернізм, як мистецтво акцентовано нового часу, здекларував принципове відмежування від традицій минулого, поставивши перед митцями нові завдання, відповідні вимогам нового часу [19, 179].

Розширення хронологічного простору закономірно викликало до життя намагання презентувати американський ренесанс як цілісний культурний рух, що, знов-таки, за європейським зразком, характеризується радикальними змінами в суспільному, духовному та науковому житті. Цьому сприяло оновлення догматики і практики традиційного пуританства, яке, переживши в 1820-х роках «Друге пробудження», набуло менш ригористичної, пантеїстично-раціоналістичної форми унітаріанства.

Провідна роль у цьому процесі належала Р. В. Емерсону, філософу, теоретику і практику мистецтва, діяльність якого не тільки вирішальним чином вплинула на мистецьке й особистісне становлення практично кожного з діячів культури XIX ст., а й ідеї якого формували інтелектуальну та художню матрицю американського суспільства протягом тих тридцяти років, що передували Громадянській війні. За образним висловлюванням Ф. О. Маттіссена, Емерсон «був коровою, від якої інші брали молоко» [18, XIII], тобто його провокативні та полемічні ідеї були епіцентром притягування та відштовхування. «Пошуки національних мотивів, колізій, поетичних ходів, вироблення власної художньої мови» найчастіше «були продовженням емерсонівських концепцій» [1, 40]. За промовистим та історією підтвердженим зізнанням В. Вітмена, «Америка майбутнього... не знайде нікого, щоби можна було поставити поруч з цією людиною, з якої почався цілий процес». Як категорично підсумував Д. Донох’ю, «канон американської літератури є емерсоніанським» [14, 20]. Емерсон стоїть біля витоків і становлення Торо, Вітмена і Готорна, який, своєю чергою, веде до Мелвілла. Якщо М. Фуллер та Луїза Мей Олкотт належали до ближнього кола Емерсонового впливу, то навіть віддалена у просторі Е. Дікінсон відчула потужність енергетики його ідей, того контекстуального поля, що безпосередньо або опосередковано позначилось на формуванні цілком певних прикмет національної літератури. Хоч з часом багато хто з колишніх учнів зреклись залежності від Емерсона, справедливим видається спостереження П. Брюнеля: «Вплив не творить нічого, він пробуджує».