0.2 До проблеми періодизації американської літератури xix століття  (Page 3/8)

Звичний і широко вживаний сьогодні західними істориками культури та літератури термін «американський ренесанс» (the American Renaissance) бере початок із надрукованої 1941 р. книжки американського науковця Ф. О. Маттіссена «Американський ренесанс: Мистецтво і виражальність доби Емерсона та Вітмена» [18]. Значення цієї праці важко переоцінити, бо, за справедливою оцінкою М. Креймера, з неї «почалося відродження американського літературознавства», яке дістало очевидний доказ того, «що предметом дослідження літературної критики є слова, а не тільки ідеї» [17, 2]. Обраний Ф. Маттіссеном ракурс дослідження – «що становили собою ці книжки» [18, XI](тобто твори Р. В. Емерсона, Г. Д. Торо, Н. Готорна, Г. Мелвілла і В. Вітмена), чітко окреслює предмет аналізу – «концепції, яких дотримувались п’ять наших головних письменників стосовно функцій і природи літератури» [18, VII], а також обґрунтований практикою аналізу теоретичний висновок про формування «суто американського модусу і теорії виражальності» [18, XV]змінили ставлення і критики, і публіки до літератури середини XIX ст.

Ідентифікована до цього нейтрально як один з історичних етапів, цікавий хіба що документальними свідченнями про стан суспільства в передчутті Громадянської війни, література 1850-х в інтерпретації Ф. Маттіссена постала як «надзвичайно сконцентрований момент виражальності», як період «першої зрілості» національної літератури, що заявила про свої права «у загальному розвої мистецтва і культури» [18, VII]. Творчість Емерсона, Торо, Готорна, Мелвілла і Вітмена (до них Ф. Маттіссен, щоправда, з певними застереженнями, долучає й Е. А. По та Е. Дікінсон), за своєю значущістю і художніми здобутками поціновувана на рівні «європейського Ренесансу» [18, XII], по-перше, почала асоціюватися з категоріями «американського ренесансу» і «американського канону», а по-друге, стала об’єктом зацікавлення та перманентної критики з боку тих, хто прагнув і прагне поставити під сумнів та ревізувати канон.

Ч. Фіделсон, один з перших критиків концепцій Ф. Маттіссена, дотримувався думки, що твори американського ренесансу не мають якоїсь надзвичайної естетичної ваги; вони – «наслідок певного світосприйняття й відповідної літературної практики, що сформувалась під постійним тиском інтелектуальних запитів суспільства» [16, 74]. Ч. Фіделсон вважав літературу американського ренесансу (визнаючи de facto право терміну на існування, науковець уживає його без лапок як самодостатній і валідний, що стало звичною практикою американських студій XX ст.) наслідком плідної взаємодії двох виразних інтелектуальних традицій. Одна з них – європейська, «безупинний маятникоподібний рух від Декарта за посередництва англійських емпіриків до Канта, що закінчився у XIX ст. розколом між матеріалізмом та ідеалізмом» [16, 70]. Друга традиція трактується як виразно національна, як «один безперервний поступ від пуританської доби крізь нове осмислення Локка, утілене в американському Просвітництві, до нової філософії Емерсона» [16, 108]. Отже, американський ренесанс, за Ч. Фіделсоном, народився на перетині цих двох традицій. Саме посткантіанська філософія термінологічно забезпечила властиву американській ментальності схильність до символізму, сформовану біблійною матрицею світосприйняття. Тому «побутовий символізм» – не оказіональний стилістичний прийом, а «сформований кут зору, постійно присутній в інтелектуальному ландшафті» [16,43]. Утім для Ч. Фіделсона, як і для Ф. Маттіссена, попри певну розбіжність естетичних преференцій, очевидним було народження національної літератури та інтелектуальної історії з мови та в мові Емерсона, Торо, По, Готорна, Мелвілла і Вітмена.