0.2 До проблеми періодизації американської літератури xix століття  (Page 2/8)

Усвідомлюючи умовність і конвенційність історико-літературних періодизацій, усе ж вважаємо їх ефективними та дієвими не тільки як організаційні принципи навчальних курсів, а й необхідними для того, щоб їх заперечувати, «таким чином стверджуючи й унаочнюючи конкретність, місцеві відмінності, різнорідність, плинність, дискретність і конфліктність категорій, яким нині надається перевага в осмисленні певного моменту минулого» [10, 55]. Останнє уповні стосується сформованих у радянський час і успадкованих пострадянською американістикою двох найпоширеніших концепцій періодизації американської романтичної літератури.

Згідно з першою пропонується виокремлення трьох періодів у розвитку романтизму: ранній – 20–30-ті роки, період «нативізму», «зрілий» – кінець 30-х – середина 50-х років, до якого зараховують Е. По, Н. Готорна, Г. Мелвілла, і «фінальний» – від середини 50-х років до початку Громадянської війни, що характеризується як «доба кризи романтичної свідомості і романтичної естетики», свідченням чого слугують твори В. Ірвінга, Н. Готорна, Г. Мелвілла, Г. Лонгфелло та ін. [З, 552] цього часу. В основу цієї періодизації покладена динаміка ідеологічних характеристик, зафіксованих романтичною літературою на настроєвому рівні: «переконаність у здоровій основі американської демократії» змінилась «трагічним відкриттям», що «соціальне зло... закорінене в самій природі американської буржуазної демократії», завершенням чого стало усвідомлення «неспроможності» «романтичної свідомості опанувати матеріал суспільного життя», «дати ключі до пояснення його загадок і вказати шляхи до усунення його суперечностей» [3, 552]. Водночас саме остання теза цілковито збігається з основним принципом діяльності американських літераторів 1850–1860-х років, які прагнули, а дехто й домігся, активного втручання в суспільне життя і на практиці довели спроможність художнього слова впливати на життя соціуму.

Прихильники другої, «превалюючої» концепції виокремлюють два періоди: ранній романтизм (1810-ті та рубіж 1830–1840-х років, коли з’явились програмові есеї Емерсона «Довіра до себе» і «Американський вчений»), та пізній. У визначенні хронологічних меж пізнього романтизму спостерігається деяка непевність. О. Зверев, справедливо зазначаючи, що твори Емерсона вістували «не тільки про появу трансценденталізму, а й про те, що склався романтичний напрям із його рельєфно виявленими національними особливостями», далі небезпідставно стверджує, що до «справжнього розквіту» ще було майже десятиліття: адже «американський Ренесанс – найяскравіша сторінка в історії другого, пізнього періоду романтичного руху – розпочався 1850 року» [1, 40]. При цьому навіть за формальними ознаками – датуванням виголошення промови «Американський учений» 1837 роком та публікацією есею «Довіра до себе» (1841) – з історичного процесу випадає майже десятиліття – проміжний етап між завершенням раннього та апогеєм пізнього романтизму. Українські науковці, які дотримуються цієї періодизації, до раннього етапу зараховують «передусім творчість Ірвінга і Купера», а до «зрілого чи пізнього» – Готорна, По і Мелвілла. При цьому умовність поділу підкреслюється в самій роботі, оскільки «приналежність Е. По до пізнього романтизму щонайменше дискусійна». Водночас при виокремленні в історії американської романтичної літератури трьох періодів знов-таки, на їхню думку, «буде багато умовного» [7, 380]. Тобто за будь-якого варіанта періодизації залишається «проблемний період», приблизно середина 1830-х – середина 1850-х років, який не вписується у вироблені концепції. Одним із варіантів вирішення проблеми може бути використання у науковому вжитку модифікованої категорії «американський ренесанс» для позначення періоду, що став кульмінацією духовно-естетичних шукань і здобутків американських романтиків.