0.17 Романтичне коріння мотиву двійництва в романі урсули ле гуїн  (Page 4/5)

Шепіт – проміжне між мовленням і тишею, межові звуки, як, приміром, голос Вільяма Вільсона, двійника (Над-Я) протагоніста оповідання По [22, 222]. Могутня Тінь-перевертень у «Чарівнику Земномор’я» має всі ознаки двійника, притаманні романтичній літературі: порівняно з володарем, вона значно нижча, у неї сильніша енергетика й підвищена потенція до трансформацій тіла. Ле Гуїн майстерно нагнітає атмосферу жаху: зустрічі з Тінню відбуваються і в реальності, і уві сні. Подібно до двійників у творчості По, Тінь до подій сьомого розділу виступає в ролі переслідувача; вона знає таємне ім’я героя, яке відоме лише йому, Огіону і близькому другу. Під час втечі Геда від Тіні двічі використовується мотив спокушання, коли герой може отримати владу над нею ціною зради душі, проте він відмовляється.

Поворотним моментом для протагоніста стає повернення в пошуках порятунку до вчителя Огіона, носія даоського світогляду, образ якого близький до архетипу Мудрого Старого. За порадою Огіона, Гед іде назустріч небезпеці й шукає свого переслідувача, який чомусь починає втрачати сили. Герой починає усвідомлювати, що саме з Тінню пов’язаний ключ до його ідентичності, тобто вона – його двійник. Остаточне прозріння щодо кровного зв’язку зі зловісною примарою допомагає протагоністу назвати ім’я Тіні – своє власне – і поєднатися з темною частиною своєї душі.

Отже, перша частина роману створена в парадигмі християнсько-романтичного підходу до проблеми розщеплення особистості, а друга – даосько-юнгівська – заперечує його, адже замість очікуваної перемоги одного з начал і знищення іншого герой приймає двійника як складову своєї особистості і завдяки цьому знешкоджує його.

Така зміна увиразнюється й поетикою кольору: якщо з моменту появи примари основними кольорами у творі Ле Гуїн, як і в доробку Готорна, По і Мелвілла, є чорний і білий, то, починаючи з сьомого розділу, усе частіше згадується сірий – комбінація монохромних кольорів.

Але майстерність Ле Гуїн полягає не лише в тому, що вона шукає баланс у традиційно нерівноправній структурі «герой – двійник». Упродовж усього роману авторка створює ситуації, які викликають у героїв і читача сумніви щодо походження Тіні, яка, подібно до романтичних двійників, із легкістю переходить межу світу живих і мертвих, перебуваючи десь у безмежжі. Двійник – це проекція героя на інший світ, і пов’язана з ним ідея меж ідентичності близька ідеї про скінченність життя людини. Одне з основних завдань Земноморського циклу – це, очевидно, позбавлення читача страху смерті, мудре й багатоаспектне переконання в її природності й необхідності. У цьому ракурсі Тінь, як уважає Снежа Гунев, уособлює страх небуття: «У Земномор’ї тіньове "я" означає нездатність прийняти скінченність життя в особистому чи космічному плані» [13, 188].

І тут у пам’яті зринає «Мобі Дік» Германа Мелвілла, прочитаний письменницею, за її словами, в юності [18, 46]. Паралелі Гед – Ахав у романі Ле Гуїн – очевидні: накульгування чарівника – втрата ноги капітаном «Пекода», магічний кілок – гарпун, білий шрам на бронзовій шкірі в обох, відчайдушне переслідування супротивника й протистояння йому на морських просторах. Крізь образ Тіні проступає образ Білого Кита не як світового зла, а як символу смерті – частини універсуму, котру не може осягнути й не хоче прийняти як даність бунтівний людський дух; її відчайдушне заперечення робить Ахава одержимим, і лише смерть десь у районі екватора – на межі – єднає його з незбагненним величезним китом.