0.17 Романтичне коріння мотиву двійництва в романі урсули ле гуїн

Наталія ігорівна криницька,

Methinks we have hugely mistaken this matter of Life аnd Death.

Methinks that what they call my shadow here on earth is my true substance.

Herman Melville, Moby Dick

Якщо порівняти доробок Урсули Ле Гуїн із деревом – одним із улюблених символів письменниці, то серед найміцніших його коренів виявиться зв’язок, що тягнеться крізь темряву часу й пил буденності до живильних джерел європейського й американського романтизму. Характеризуючи (через десять років після створення) оповідання «Намисто Семлі» (1964) як свій найбільш романтичний твір, Ле Гуїн пише: "The progress of my style has been away from open romanticism... I am still a romantic, no doubt about that, and glad of it, but the candor and simplicity of "Semley’s Necklace" have gradually become something harder, stronger, and more complex" [19, 1].

Оскільки проблема «складного “хімічного” процесу проникнення романтизму» [2, 224] у творчості Ле Гуїн, де переплітаються науково-фантастична, фентезійна, поетична та інші традиції, вимагає окремого докладного дослідження, у межах статті видається доречним розглянути один із найвідоміших і добре вивчених фентезійних творів письменниці – роман «Чарівник Земномор’я» – в історико-літературному контексті розвитку мотиву двійництва.

На думку Є. Мелетинського, генетично мотив двійництва сягає архетипу культурного героя і його демонічного негативного варіанта, який становить собою пародію на героя, тобто відхилення від норми [5, 39]. Глибоку розробку цей мотив отримав лише в XIX–XX ст., у творах Арніма, Шаміссо, Гофмана, По, Гоголя, Достоєвського, Вайльда, Андерсена, Стівенсона, Т. Манна, Шварца та інших письменників.

До терміна «двійництво» дотичні такі категорії, як двосвіття, дуалізм, діалогізм, антиномічність, контрастність, антитезність, двоїстість, розщеплення тощо. У літературознавчому плані цей термін залучає, по-перше, створення образів-«двійників» (doppelgangers), по-друге, проблему «двох світів», по-третє, створення двійників на інтертекстуальному рівні [7, 271]. Ряд дзеркал, що утворюють численні образи двійників і сюжетні та лексичні повтори, і є загальнолюдським дзеркалом культури – двійника реального життя і водночас його складової. Ця ідея невіддільності двійника від цілого вельми важлива для розуміння уваги романтиків до згаданої проблеми.

Дослідники констатують, «що до романтизму в літературній сюжетиці переважала біполярна система, в основі котрої, як правило, лежала дилема «лиходій – позитивний герой», що виявлялася або в зовнішньому аспекті – як протистояння двох людських начал у двох різних героях – або у внутрішньому аспекті у вигляді боротьби цих самих начал у душі того ж самого персонажа» [6, 26]. Фундамент біполярного іудо-християнського світосприйняття, його раціоналістичне «або/або», похитнувся саме наприкінці XVIII ст.: романтична діалектика, започаткована в поезії В. Блейка, відкрила шлюзи для ірраціонального «і/і», стихія якого – коливання між добром і злом, життям і смертю, фантазією і реальністю, коливання, яке й породило, зокрема, сучасну фантастику, одним із засобів поетики котрої, як і в романтизмі, служить реалізація метафори. Двійник у романтизмі – реалізація та відокремлення, як правило, імморальних сил, що розвинулися в людині.