0.17 Романтичне коріння мотиву двійництва в романі урсули ле гуїн  (Page 2/5)

Задовго до виникнення психоаналізу у творах романтиків знаходить відображення розщеплення цілісної психічної системи на фройдівські Над-Я, Я і Воно та/або юнгівські усвідомлене – індивідуальне неусвідомлене – колективне неусвідомлене. Про юнгівські засади творчості Ле Гуїн написано чимало, але в ракурсі згаданої проблеми слід наголосити, що аналітична психологія швейцарського вченого класифікується як «романтичний» психоаналіз (у доробку Ле Гуїн юнгівські тенденції теж збігаються в часі з романтичними). «Якщо "реалістичний" психоаналіз Фройда був розбудований на науковому культі свідомості, то "романтичний" психоаналіз Юнга постав на міфологічному культі неусвідомленого», – стверджує Н. Зборовська [3, 109].

Розвиток мотиву двійників у романтиків, на нашу думку, теж процес двоїстий. У першому напрямку, духовному, що бере початок із християнського світогляду, протиставляються добро і зло, світ і темрява, духовне і плотське, життя і смерть (Гофман, По та ін.), які частково відповідають юнгівським Его та Тіні. У другому, соціальному напрямку – породженні бюрократизованого й комерціалізованого суспільства – опозицію створюють справжнє й умовне, нікому не потрібна жива людина і її вельми важливий соціальний статус (Шаміссо, Гофман, Андерсен та ін.) – юнгівські Его й Персона (соціальна маска). Об’єднує ці напрямки, що час від часу перетинаються, проблема визначення меж ідентичності – одна з основних для літератури взагалі й романтизму зокрема. Третій напрямок мотиву двійництва, безпосередньо пов’язаний із проблемою усвідомлення Его, отримує розвиток у сучасній фантастичній літературі (виникнення двійників унаслідок хронопарадоксів, клонування тощо). У романтиків біля його витоків стоїть герой оповідання Вашингтона Ірвінга – славнозвісний Ріп Ван Вінкль, що, повернувшись через двадцять років, зустрічає свою копію – сина, і втрачає на декілька хвилин упевненість у власному існуванні.

У творчості Ле Гуїн тою чи тою мірою розробляються всі вищезгадані варіанти двійництва, проте найдокладніше – духовний аспект, особливо в першому романі Земноморського циклу «Чарівник Земномор’я» (1969). Традиційно цей твір трактують як «роман виховання» в юнгівському та даоському плані, що, безумовно, відповідає його поетиці та проблематиці, хоча й на момент написання роману Ле Гуїн не була знайома з працями Юнга. Дослідники «Чарівника Земномор’я» не звертають уваги на постійний діалог Ле Гуїн із літературними попередниками – наслідок її глибинного знання, асиміляції та переосмислення світової культури.

Іще Девід Кеттерер звернув увагу на паралелі між творами Ле Гуїн і По [14, 76–90], але письменниця відреагувала на його розвідки не дуже схвально, адже досліднику було невідомо про даоський підтекст її доробку, і його висновки щодо «апокаліптичного» світогляду обох авторів Ле Гуїн, невтомний борець проти системи цінностей «іудо-християнського заходу», заперечувала [16, 137–139]. Проте поетика американського художника, одного з батьків фантастики, просвічує в її творчості: «...двійництво зримо чи незримо присутнє в усьому, що написане Едгаром По, – стверджує Н. А. Шогенцукова. – У цьому відбивається небажання зупинятися на чомусь одному, заперечення аксіом, передбачення глобальної складності, бездонності всього, із чого твориться світ. Лише через це можна прийти до розуміння Простоти, Гармонії, Єдності, які є основою буття. До них По і рухався через багатоскладеність, розщеплення, розкол» [9, 49].