0.6 Орієнталізм е. а. по та європейських письменників-романтиків

У європейському романтизмі зафіксована значна кількість літературних творів на східну тематику. При цьому всі письменницькі сходознавчі фантазії, попри різноманітність їхніх репрезентацій «східного», ґрунтувалися на схожих концепціях, ідеях і зазвичай мали не одну поетикальну точку дотику. Тобто їх об’єднували першорядні складові поетики романтично-літературного орієнталізму: генологічні – існування таких жанрів, як східна подорож, східна повість, східний роман, східна поема та поезія; тематологічні – розробка певних сходознавчих тем і проблем (біблейський Схід, хрестові походи, мусульманство, Єгипет. Кавказ початку XIX ст., опозиція «Схід – Захід») і комплексу так званих орієнтальних ідей (деспотизм, жорстокість, розкіш, сексуальність, релігійний фанатизм) та орієнтальних персонажів (міфологічні герої, східний правитель, азіатка, східний мудрець, орієнтал як представник певної національної групи і релігії) та ін.; інтертекстуальні – відлуння античних, біблейських і науково-мистецьких стереотипів «східного». У контексті цієї європейської романтично-орієнтальної поетики і спробуймо проаналізувати творчість Е. А. По задля констатації оригінальності й водночас традиційності у виписуванні американським романтиком орієнтального тексту.

«Тамерлан» – перший твір Е. А. По на сходознавчу тему. Ця поема презентована у форматі передсмертного монологу-сповіді середньоазіатського правителя-кочівника, який нарікає на те, що за війнами й державними справами не пізнав уповні радощів земного кохання.

До Е. А. По постать Тамерлана чи Тимура Кульгавого1Тимур або Тамерлан (1336–1405) – легендарний азіатський завойовник, родоначальник середньоазіатської династії Тимурідів. В юності його було поранено у праву ногу, після чого він назавжди лишився кульгавим і отримав прізвисько Тимур-ленг (дослівно — «залізний кривонога»: «тимур» (тюрк.) — «залізо», «ленг» (тадж.) — «кривоногий або кульгавий»). Європейці переінакшили це прізвисько в ім’я Тамерлан. вже була неодноразово олітературена. У часи Е. А. По побутував образ Тамерлана як жорстокого й безстрашного нащадка Чингізхана (за одною версією) або пастуха й розбійника (за другою версією), який зумів завоювати й очолити величезну азіатську державу із центром у Самарканді. Обидві ці версії знайшли відображення в коментарях Е. А. По до поеми «Тамерлан»2«Of the history of Tamerlane little is known; and with that little, 1 have taken the full liberty of a poet. — That he was descended from the family of Zinghis Khan is more than probable – but he is vulgarly supposed to have been the son of a shepherd, and to have raised himself to the throne by his own address. He died in the year 1405, in the time of Pope Innocent VII». (Рое E. A. Al Aaraaf, Tamerlane, and Minor Poems. – Baltimore: Hatch&Dunning, 1829. – P. 5).. Існувало й кілька вигаданих любовних історій – про безмежне кохання Тамерлана до доньки єгипетського султана Зенократи, яка стала його дружиною і народила трьох синів (цей сюжет лежить в основі «Тамерлана Великого» К. Марло), та кохання Тамерлана до доньки турецького еміра Баязета Астерії, яка не відповіла йому взаємністю (опера «Тамерлан» (1724) Г. Ф. Генделя), та ін.