0.10 Соки трави: метаморфози вітмена в поезії та прозі паунда  (Page 5/6)

Якщо джерело божественності людини у Вітмена – єдиний, незмінний старозавітний Яхве, то неповторність концепції особистості в Паунда можна було б порівняти з протагоністом назакінченого Лесею Українкою фрагмента під назвою «Legende des siecles», запозиченою у В. Гюго, що атрибутується орієнтовно 1906 p., тобто він написаний на два роки раніше твору Паунда. Анонімний герой «Легенди віків», який, за образним висловом О. Забужко, «непримиренно-затято крокує крізь темний хаос світової історії» [9, 225], розтерзаний «на міліон часток», але саме в цих внутрішніх боріннях і виявляється цілісність його прометеєвого єства – «і все ж він ні на йоту не змінився»: «Стогнав він під напасницьким бичем,/тиранам груди пробивав мечем, / укупі з бранцями ридав він у полоні, / пророкував у гордім Вавілоні, / горів пожаром, в небо линув з димом, / і ріс, і падав з Карфагеном, з Римом, / і гартувався серед бучних чвар, / від різновірних мучився примар, / на міліон часток він поділився, / і все ж він ні на йоту не змінився...» [10,348].

Сурядність текстури вірша (побудована переважно на асиндетонах) виокремлює співрядність, співпричетність, співвіднесеність мікрокосмосу ліричного героя з різними часовими, культурологічними й історичними шарами, а констатування подібного рівночасного зв’язку набуває більшої ваги, аніж телеологічний наратив про історичний розвиток. Образи Лесі Українки дають змогу краще зрозуміти хрестоматійне визначення Паунда про те, що «всі епохи – одночасні»: подібний, сказати б, «паратактичний історизм» обох митців потрактовує історію з позиції апріорно заданої відносності, естетизації масок та відмови від домінантної ролі емпіризму. У творчості молодого Паунда подібний «завжди-теперішній» міфологізований хронотоп найперше стосується мотивів середньовічних трубадурів, як-от у вірші 1915 р. «Спустошена провінція» («Ргоvincia Deserta»).

«Міліони часток» анонімного героя Лесі Українки, тим паче «міріади відтворень» ліричного «Я» американського поета, посутньо зв’язані з орфіко-нарцисичними образами давніх міфів, які Г. Маркузе пов’язує і з постаттю Діоніса. У дослідженні «Ерос та цивілізація» він зазначає, що «Нарцис і Діоніс вельми близькі (якщо не тотожні) в орфічній міфології. Титани захоплюють Загрея-Діоніса саме в той момент, коли він споглядає своє зображення в дзеркалі, яке вони йому подарували. У стародавній традиції (Плотін, Прокл) дзеркальне подвоєння тлумачиться як початок самопроявлення бога у множинності явищ навколишнього світу, як процес, завершальним акордом якого служить розривання бога на шматки титанами та його повторне народження Зевсом. Отже, міф символізує возз’єднання того, що було розділено, Бога і світу, людини і природи – тотожності єдиного і множинного [11, 170–171]. Саме з аналогічним міфологізованим сюжетом (образи Ізіди й Озіріса) Паунд пов’язує свої надії на відродження у «Пізанських піснях».

Попри різні художні стратегії втілення, концепція божественної сутності людини об’єднує Вітмена та Паунда. Тематично цю схожість можна окреслити фразою з III книги Овідія «Мистецтво кохання»: «Є таки в нас божество, очевидний зв’язок наш із небом: / Із піднебесних осель дух цей заронено в нас» [12, 159]. Проте «Я» поета-романтика – це душа космічних вимірів і найрізноманітніших виявів, а ліричний герой модерного поета – Паунда чи Лесі Українки – знаходить художнє втілення в незліченних варіаціях історичних і міфологічних масок, які, подібно до героїв «Метаморфоз», постійно змінюють свою сутність.