0.10 Соки трави: метаморфози вітмена в поезії та прозі паунда  (Page 6/6)

Цікаво, що в літературно-критичній праці «Patria Mia» Паунд звертається до метафори свічада, коли пов’язує поезію Вітмена зі становленням американської нації як самодостатньої спільноти: «Вітмен з’явився до того, як нація усвідомила себе, власну інтроспективність чи реальність; до того, як нація відчула необхідність бути самою собою... Нація й не бажала побачити власне обличчя у дзеркалі. Вона прагнула заснувати традицію подібно до інших країн, а спромоглася лише на «Оповідання придорожнього заїжджого двору», «Гайавату» та «Еванджеліну» Лонгфелло» [4, 124J.

Рецепція Вітмена «духовним нащадком» містить два основні складники: Вітмен – це втілення Америки, а сам Паунд ідентифікує себе як поета традиції автора «Листя трави»: «Власне кажучи, я б з радістю приховав свої стосунки з духовним батьком і вихвалявся тими попередниками, які мені ближчі за духом – Данте, Шекспір, Теокрит, Війон, але родовід доволі нелегко з’ясувати. Скажу відверто: Вітмен для моєї батьківщини (Patriam quam odi et аmо – у мене є на це причини) означає те, що Данте – для Італії, а я найдужче бажаю почати бій за справу ренесансу в Америці – за відродження всієї втраченої або тимчасово загубленої краси, істини, доблесті, слави Греції, Італії, Англії і т. п.» [4, 146].

Паунд одразу спостеріг космізм художнього бачення як визначальний компонент естетики Вітмена, проте саме ця всеосяжність, глобальність викликає в модерного поета неприховану критику: «Я читаю його (принаймні у багатьох місцях) з гострим болем, проте коли я пишу, виявляється, що застосовую його ритміку. Експресія, пов’язана з космічною свідомістю, видається мені знівеченою оцією тванню» |4, 145].

Але такі оцінки відомі поки що тільки за рукописом, а свідчення текстологів про те, що в нотатках домінують фонетична та довільна форма запису, слугують доказом того, що автор не готував їх до друку [1, Bruce Fogelman, 643]. Натомість через рік публікується «Дух лицарства», де планетарні масштаби Вітменових візій потрактовуються в контексті, який увиразнює амбівалентне ставлення автора до свого попередника. Таке неоднозначно-іронічне прочитання творів спостерігаємо і в пародії, яку Паунд оздобив архаїзмами, стилістикою та паралельними конструкціями з біблійним звучанням – «І сталося, їло я їм кавуни. Коли я їм кавуни, світ їсть кавуни через мене. Коли світ їсть кавуни, я – учасник трапези світових кавунів».

Як стало відомо набагато пізніше, згадка про «учнів Вітмена» перш за все стосувалася самого Паунда як послідовника американського барда: «Космічні видива аж розпирають душу учням Вітмена, але Вітмену, попри всі його каталоги та болісні борсання при доборі слова, ніколи не вдалося висловити відчуття космічної самосвідомості з досконалістю Данте в «Раю», Пісня перша, pp. 68–69» [2, 155]. Педантично процитована фраза відсилає читача «Духу лицарства» до першої зустрічі Данте з Беатрічс, коли пост, побачивши її невимовну красу, «...тим в душі зробився, / Ким Главк зробивсь, коли його трава / Зробила Богом, як ії наївся» [13, 341].

Саме ці слова італійською становлять частину епіграфа до програмної поезії «Ідилія для Главка» у збірці Паунда «Маски» (1909). Ще один елемент епіграфа – удавана перекладена цитата, а насправді стислий переказ епізоду з XIII розділу Овідієвих «Метаморфоз» про рибалку, який, скуштувавши дивовижної трави, став морським богом. Античний мотив вічного перевтілення – один із наріжних каменів поетикальних стратегій Паунда; використовувався він поетом як спосіб з’єднати минуле й сучасне. Скажімо, давньогрецький сюжет про пастуха Актеона, який у подобі оленя був розшматований власними собаками, актуалізується в середньовічній легенді про перетворення провансальського поета на вовкулаку (вірш «Похилий Пейре Відаль» та «Canto IV»).

На противагу таким «метаморфічним паралелям» між античністю та середньовіччям, драматичні події з перетворенням рибалки на бога піддаються зовсім іншому перелицьовуванню в «Ідилії для Главка». По-перше, для модерного поета сам жанр ідилії – це гірка іронія, яка увиразнює неможливість, примарність і утопічність сподівань на сповнене любові щасливе життя, якого шукав Главк, коли впадав за Скіллою. По-друге, Паунд-міфотворець надає цій історії справді трагічного звучання. Німфу лякає ця незвичайна, химерна істота – герой у творі Овідія бачиться їй і як звір-напасник, і як потвора, і як бог, словом – уособлює втрату самоідентичності. У цій, сказати б, антибуколіці Паунда статус посутньої ідеї надається словам Главка «вже до себе, на жаль, не прийшов я». Бо втрата «Я» колишнім простим смертним, який сподівався, що «трави живодайні соки» [ 14, 241 ] принесуть йому вічне блаженство, стала причиною його непереборної самотності, призвела до повного розриву між Главком і його родом, до втрати спільної мови, почуття спорідненості, спільноти. Подібно до того, як Мавка з «Лісової пісні» не розуміє Лукаша, коли той говорить про лініарне, нециклічне розуміння часу, алієнація Главка в Паунда сягає таких меж, що люди не розуміють і половини його «дивних слів» [15, 248J.

Можливо, саме тому трансформована Овідієва епічна поема у XX ст. будується на образних, тематично-змістових і жанрологічних метатезах: уже не Главк домагається кохання німфи Скілли, а анонімна дівчина страждає та відчайдушно шукає простого, як вона думає, рибалку. А у своєрідній прикінцевій авторській ремарці назва «Ідилія» маркується її справжньою образно-стильовою належністю: «Закінчення ламентації за Главком».

Отже, спостереження над поетикою творів Паунда в зіставленні з творчістю Вітмена засвідчують, що саме цього Овідієвого «соку трави» і бракувало Паундові у Вітменовому «Листі трави»: відголоску культурних надбань людства, які б перекладали, перетворювали (а може, перетравлювали?) цивілізаційний канон на істинно американську ієреміаду.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Cairns W. В. Swinburne’s Opinion of Whitman. – American Literature. – Vol. 3. – Issue 2. – 1931. – P. 125-135; Fogelman B. Whitman in Pound’s Mirror. – American Literature. – Vol. 59. – Issue 4. – P. 639–644; Ezra Pound. Modern Critical Views. – Edited and with an Introduction by Harold Bloom. – New York – Philadelphia: Chelsea House Publishers, 1987; Ezra Pound Among Poets. – Edited by George Bornstein. – Chicago and London: The University of Chicago Press, 1985; Grieve, Th. Ezra Pound’s Early Poetry and Poetics. – Columbia: University of Missouri Press, 1997.

2. Pound, E. The Spirit of Romance. – Norfolk, Conn.: New Directions, 1953.

3. Bergman H. Ezra Pound and Walt Whitman // American Literature. – Volume 27. – Issue 1. – Mar, 1955. – P. 56–61.

4. Pound E. Selected Prose. 1909–1965. Edited, with an Introduction by William Cookson. – New Directions, 1973.

5. Вітмен У. Листя трави. – К.: Дніпро, 1969.

6. The Cantos of Ezra Pound. – New York: New Directions, 1986.

7. Давньогрецька трагедія. Есхіл. Софокл. Евріпід. – Харків: Фоліо, 2006.

8. Вибраний Езра Павнд/ Пер. І. Костецького. – Мюнхен: Нагорі, 1960.

9. Забужко О. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. – К.: Факт, 2007.

10. Українка Л. Зібр. творів: У 12 т. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1975.

11. Маркузе Г. Эрос и цивилизация. – К.: ИСА, 1995.

12. Публій Овідій Назон. Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії. – К.: Основи, 1999.

13. Данте Аліг’єрі. Божественна комедія: Поема. – Харків: Фоліо, 2004. - 607 с

14. Публій Овідій Назон. Метаморфози. – К.: Дніпро, 1985.

15. Паунд Э. Стихотворения и избранные Cantos. – Санкт-Петербург: Владимир Даль, 2003.