0.10 Соки трави: метаморфози вітмена в поезії та прозі паунда  (Page 4/6)

Поезію «On His Own Face in a Glass» (у перекладі І. Костецького – «На власне обличчя у свічаді»), що увійшла до першої збірки Паунда «A Lume Spento» (1908), можна сприйняти як приклад трансформації Вітменової поетичної традиції. Сама назва твору є алюзією на сорок восьму частину «Пісні про себе». Тим виразніше постають концептуальні розбіжності в потрактуванні людської сутності романтичною та модерною поетиками.

У Вітменовій демократичній всеосяжній художній картині всесвіту відбиття у свічаді символізує трансцендентний потаємний зліпок вищого буття, пантеїстичну систему цінностей, яка ототожнює Бога з людиною, а людину підносить до божественного начала: «Я чую і бачу Бога в усіх речах, але зовсім не розумію його / Так само і не розумію, хто може бути прекрасніший за мене /...Кожної години доби я бачу щось від Бога, / і кожної хвилини в обличчях чоловіків і жінок я бачу Бога / І у власному обличчі в дзеркалі».

На противагу Вітмену, який у власному відображенні бачить Бога, відбиток у дзеркалі, перед яким стоїть ліричний герой Паунда, – лише маска незнайомця, «безсоромника». Важливо, що в поета-модерніста вірш позбавлений будь-яких релігійних підтекстів, а «святе єство (saintly host)» увиразнює якщо не глумливу авторську позицію то принаймні іронічну дистанцію між поетом і ліричним героєм – «О чудернацьке обличчя там у свічаді! / О глузливий кумпане, о святенний господарю, / О турбою гнаний мій блазню, / Який бо одвіт? О ви, міріяди, / Що прагнуть, і грають, і в западі, / Жарт, виклик, протибрехня / Я? Я? Я?/І ви?» [8, 36].

Вітменівське питання «чи є хто-небудь прекрасніший, ніж я» у звертанні Паунда до власного відображення трансформується в «пройнятого сумом фігляра» (sorrow-swept my fool). Подібно до полотна Вістлера, де відображення в дзеркалі «Дівчини в білому» відбиває різницю між її зовнішністю та духовним станом, у відбитку ліричного героя Паунда король Лір і блазень поєднуються в одній особі. Коли Вітмен переводить погляд із себе на людей, то щораз упевнюється в божественній сутності «Я» та іншого як свідченні органічною співіснування індивідуумів у цілісному соціальному організмі: «куди б я не йшов, / інші обов’язково йтимуть за мною».

Натомість відображення (до того ж, у множині) ліричного «Я» Паунда – це посутнісно примарна, нетривка «міріада тих, хто / Насміхаються, кидають виклик, брешуть». Як бачимо, на противагу романтичному ідеалу космічної єдності «Пісні про себе», модерний поет зображує одвічну драму та конфлікт, за висловом Фолкнера, «людського серця із самим собою», Крім того, якщо закінчення цієї частини Вітменової поеми – це гімн власної ідентичності, що реалізується у зв’язках, причетності «Я» до демократичної маси, то повторення «Я» в коді Паундового «Відображення» в різних модуляціях підриває, проблематизує і піддає сумніву саму можливість існування са-мототожності через стосунки «Я» з соціумом. Саме у відображенні цього невпорядкованого «броунівського руху» молекул внутрішнього світу людини Паунд убачає особливість модерної поетики. Сутність людини трактується ним як конструкт, що характеризується невизначеністю та душевною драмою.