0.10 Соки трави: метаморфози вітмена в поезії та прозі паунда  (Page 3/6)

Наріжна тема Паунда-експатріанта лондонського періоду – співвідношення, якщо перефразувати класичну працю Т. С Еліота, «духу часу й індивідуального таланту». Прототипом цього історико-літературного сюжету молодий поет свідомо обирає Волта Вітмена.

Присвячену йому розвідку «Що я думаю про Волта Вітмена» можна назвати першим літературним маніфестом Паунда, після якого за його ж участі були написані програмні виклади таких мистецьких угруповань, як імажисти та вортицисти.

«Я вперше маю змогу читати Вітмена на цьому боці Атлантики і з висоти моєї освіти та – якщо людині мого віку можна про себе так говорити, – з висоти громадянина світу. Я бачу в ньому поета Америки. Єдиного Поета серед загальновизнаних «американських поетів», якого варто читати. Він – це Америка. Від його неотесаності просто смердить, але це і є Америка. Він нагадує печеру, яка відлунює під ритм часу. Він справді «оспівує ключову стадію становлення» і він уособлює «переможний голос». Він огидний. Він – це пігулка, що викликає нудоту, але він справляється зі своєю місією» [4, 145].

Трагічний конфлікт Езри Паунда зі своєю батьківщиною, як у зав’язі квітки, прочитується в його суперечливих оцінках ролі автора «Листя трави» у формуванні американської поетичної традиції. Проте за гіркою, чи радше фатальною іронією долі, саме у творчості Вітмена Паунд другої половини 1940-х pp. шукатиме внутрішні джерела душевної рівноваги та надії.

Насамперед ідеться про ув’язнення поета в таборі для військових злочинців у 1945 p., коли за антиамериканську пропаганду на Римському радіо йому було висунуто обвинувачення в державній зраді. «Пізанські пісні» (1948), написані від імені тих, хто «добрався до іншого берега Лети» [6, 469], сповнені не тільки ліричним пафосом людського болю та страждань, а й трагічним усвідомленням того, що Європа XX ст. перетворилася на спустошену землю, на розтерзаного та розшматованого богом пустелі Озіріса, якого не повернути до життя жодними замовляннями незрадливої Ізіди. Цей образ стосується й особистої драми Паунда – щоправда, з діаметрально протилежною модальністю: пошук цілющих та життєдайних енергій, які здатні воскресити тих, хто добрався до протилежного берега Лети, приводить поета до вітменової поезії «Із колиски, що вічно гойдається». Саме тому «Пакт» (так називається вірш 1913 р.) Паунда з Вітменом зворушливо згадується в одній із «Пізанських пісень». Натяк на «вогненний телеграф» перетворює в’язня табору для військових злочинців, який у пекельних муках чекає вироку, на сторожа із прологу до «Агамемнона» Есхіла, який несе варту на дахові будинку головнокомандувача грецьких військ: «А я все жду – може, смолоскипа знак / Сяйне далеко, вістку нам доносячи / Про перемогу в Трої» [7, 66]. У хронотопі «Кантос» відстань між Іліоном і Аргосом майже дорівнює відстані між Пізою-в’язницею та передмістям Філадельфії, де мешкав Вітмен. Його поезія «Із колиски, що вічно гойдається» рятує Паунда від «воріт смерті», а звернення до давньогрецької богині животворної землі та згадка про Ізіду й Озіріса пройняті сподіваннями на відродження: «Вісті передавалися швидше за часів Трої / смолоскипи... жуки-світляки на Лесбосі... чотири милі від Кемдена / «О неспокійне віддзеркалення / О голос, О тремтливе серце. О Гея Terra!» [6, 545].