0.14 Романтичне у прозі джона гарднера

Потужні мистецькі імпульси романтизму стали свого часу стрижневими для становлення національної літературної традиції США. У синтезі з парадигмами пуританського світогляду та ідеями Просвітництва вони сформували основу художнього комплексу, тією чи тією мірою властивого явищам американської літератури на подальшому шляху її розвитку. Особливу філософську насиченість творів, поліперспективний підхід до осягнення і змалювання світу, довіру до креативних потенцій уяви, звернення до міфу й символу з метою універсалізації проблематики сучасності успадкувало письменство США XX століття від доби, коли, за висловом Джона Чемпліна Гарднера (1933–1982), «уяві судилося звільнитися з-під влади логіки» [2, 34].

Ознаки впливу філософії та мистецтва романтизму спостерігаємо в романному доробку Джона Гарднера – письменника, філолога-медієвіста. Мало хто з дослідників його творчості не торкався цієї теми хоча б побіжно – на матеріалі, наприклад, «Королівського гамбіту» чи «Гренделя». Зв’язки гарднерівської прози з творчістю романтиків – американців Г. Мелвілла, Е. По, Н. Готорна і європейців В. Блейка, С Колріджа, Е. Т. А. Гофмана – простежують у своїх розвідках П. Вінтер, Г. Морріс, С. Коуейл, Д. Кауерт. Г. Злобін, О. Зверев, Т. Бенедиктова, Н. Шогенцукова, С. Щербина та інші літературознавці.

Сам Джон Гарднер у літературознавчих працях і численних інтерв’ю обстоював моральність літератури, вбачаючи її первні в мистецтві середньовіччя й романтизму та дорікаючи сучасникам і співвітчизникам за відхід (чи його імітацію) від «сподівань та ідей романтиків». «Більшість сучасних авторів неохоче говорять про Істину і Красу, не кажучи вже про Бога, – неохоче говорять про чесноти людини чи майбутнє світу» [2, 38], – писав він. Відверта критика колег по перу, що була реакцією письменника на такі процеси в культурному житті суспільства, як комерціалізація мистецтва, тенденція до превалювання експериментаторства і штучної інтелектуалізації над духовністю, розважальності над моральністю, сприяла формуванню репутації Гарднера як мораліста і традиціоналіста й викривленому сприйняттю його бачення виховної ролі літератури – не дидактичної, а творчої за своєю суттю.

Саме в романтичній інтерпретації моральність мистецтва, писав Гарднер, полягає в інструктивному впливові Краси і Творчості на поведінку людини. «Митець-романтик брав на себе труд бути всім одразу: (1) богом, який формує моделі людської поведінки, (2) героїчним взірцем<...>і (3) співцем діянь героя» [2, 35–36]. «Завдяки своїй надзвичайній чутливості – своїй «тренованій уяві», як пояснив би Шеллі (правильно, я думаю) – [митець]уловлював тендітні відчуття<...>присутності таємничих сил «десь поруч» чи всередині людської душі<...>і відтворював у земному мистецтві акт божественної творчості. (Ми робимо те саме, хоча для нас загалом «акт божественної творчості» має більш метафоричне значення)»[2, 37]. Така позиція в жодному разі не означає заклику повернутися до романтизму і засвідчує бажання Гарднера нагадати не тільки про моральний обов’язок митця, а й про усвідомлення глибокої закоріненості власного й сучасного йому письма в попередній культурний контекст, про розширення естетичних меж завдяки творчому використанню елементів, що вже існують у різних літературних традиціях, зокрема, у романтизмі – як національному, так і світовому.